Соррентійські замальовки

Привіт! Цей пост мав би бути суцільним фотоспамом моря, гір та мацьопих будиночків, приправлених місцевим вином та морепродуктами. Але Італія сховала за пазухою багацько несподіванок, про які сьогодні розповім 😉 Запрошую (і обіцяю, цього разу тексту буде трішки менше 🙂 )

Цьогорічна відпустка була трохи спонтанною: ми, як два телятка, кілька місяців не могли вирішити куди б то податись, так щоб і моречко, і гори, і піца-паста-вино, і неважко дістатись. ЧінкветерреПортофіно? Може Амалфі? Оо, Позітано! Щоправда, від амалфійських цін починало нервово смикатись око, тому раптом на карті для нас зеленим вогником замиготіло інше не менш цікаве місто: Сорренто.

За чотири дні в Римі ми настільки наїлись вражень, архітектури, мистецтва і міста, що хотілось слимачком доповзти до моря, сховатись в тіньку під каменем і не вилазити аж до кінця відпустки 🙂 Але спершу треба було туди дістатись.

До Неаполя ми доїхали потягом TrenItalia – таким великим, досить комфортним і швидким. Дві з половиною години за вікном миготіли гори, поля і подекуди навіть тоненька блакитна смужечка моря, а в душі клекотіло дитяче щастя, наче я їду в Карпати на канікулах 😀 Неаполь зустрів нас метушнею і охочими допомогти за “символічну плату” (ох, дістало). Далі нас чекало щось ще рідніше, ніж літня мандрівка у гори: електричка Circumvesuviana.

Виявляється, неапольський (неаполітанський?) вокзал поглинув собою чи то пак розкинувся аж на дві станції: та, що нагорі (досить охайні потяги Треніталія), – Наполі Чентрале, і та, що магнітом тягне натовпи туристів вниз ескалаторами на вузесенький перон, – П’яцца Ґарібальді. Після кількох хвилин конфузу ми, наче дві шпротини з валізками, нетерпляче протиснулись поміж туристами. І тут приїхало наше італійське чудо – розмальований гібрид електрички (вузькоколійки, до речі) і трамваю 🙂 Трохи жалкую, що не мала вільної кінцівки, щоб дістати фотоапарат, але виглядало це приблизно ось так:

Згадавши “раховоз” (прекрасний потяг Львів-Рахів, в якому на 9 годин можна зануритись у  запахи транскарпатську нірвану), мукачівську електричку (апґрейднутий варіант “раховозу“) і студентські роки, ми запакувались разом з іншими мандрівниками у вагон. Сорренто було як ніколи близько (50 км і 34 зупинки).

Попри зовнішню колоритність, електричка швидесенько несла нас колією і справно зупинялась біля кожного стовпа на кожній станції. Десь на середині маршруту з вагону виплило немало бажаючих побачити Помпеї, а через запилюжену шибку нарешті замиготіло лисе коліно Везувія 🙂

А потім до потягу зайшли засмаглі хлопаки з баяном, і ностальгія прибила мене до дверей високою хвилею (Мукачево, я приїдууууу!).

Двадцять хвилин італійських бум-цик-циків та іншої народної творчості нарешті принесли нас до Сорренто 🙂

Уявіть собі море, скелі, чорний як вугіль пісочок (він не брудний, він вулканічний, ми гуглили), знов скелі, будиночки на скелях, у скелях, під скелями… Режим щасливого слимака розгорівся в моїх грудях гарячою жарівкою 🙂

Голод поніс нас в порт, де парасольки, човни і люди злились в ідеальну поштівку:

У порту біля самого моря заховалась справжня соррентійська перлинка Porta Marina Seafood, при самій згадці від якої я починаю слинитись, наче французький бульдог 🙂 Це – сімейний ресторанчик, де можна безкінечно ласувати свіженькими морепродуктами і смакувати місцеве вино.

А ще дивитись, як вітер розморено ганяє хвильки і слухати Сінатру з маленької колонки на дверях 🙂

До речі, зі всіх кнайпочок і ресторанів в порту тут найкращий краєвид (за два кроки море і Везувій) і найдемократичніші ціни – велика порція морепродуктів чи риби коштує від 10 до 16 євро.

За сім днів у Сорренто ми сюди не потрапили лише раз 🙂 Хоч я не фуд-інстаграмер, але мій телефон потопає у фото всіляких креветок-мідій-восьминогів, бо все це було неймовірно смачнючим (і вдома мені добряче бракуватиме таких нямок).

Попри плани стати морськими слимачками, місцеві пляжі до душі нам не припали: вузесенька смужка піску, яка тягнеться хробачком вздовж скель, була перенасичена людьми, парасольками і приватними платформами з лежаками.

Наступного дня ми почали шукати щось маленьке і затишне і в цьому нам теж допоміг Tripadvisor – за 3 км (так, у відпустці нозі теж треба качати) на скелях розкинувся невеликий пляжик.

Дорогою нам трапилися красивезні панорами:

Бачите іржавий причал і кілька парасольок, які туляться до стіни? Саме там причаїлась Porta Marina Seafood, про яку я згадувала вище.

До пляжу треба було йти шматком траси без тротуару, де доводилось час-від-часу тулитись до стіни, щоб випадково не знесло автобусом, які тут феєрично гасають серпантином по скелях. Далі дорога вела до кемпінг-селища Santa Fortunata, що заховалось в тіні оливкової ферми. Звивиста стежка врешті відкрила нам затишний і трохи хаотичний пляж, куди ми чимчикували кожного ранку, обговорюючи всілякі наукові бздури 🙂

А ще я нарешті вигуляла минулорічний купальник зі шматкою від Victoria’s Secret, який їхав до мене впродовж цілого літа (грррр).

Наситившись сонцем, водою і морепродуктами, ми спакували рюкзачки і вирушили червоним автобусом до Позітано. Відверто, вдруге я б туди не їхала – година дорогою, яка петляє над прірвою в море, добряче протестувала можливості мого вестибулярного апарату. Італійські водії, щоправда, до тої справи цілком звиклі – наш SITA бус на швидкості влітав у віражі, а шофер завзято кричав бібікам на зустрічній: ” ВАЙ! ВАЙ! ФОРЦА…” Згадуючи, що я досконала істота з точки зору еволюції (сміхота, знаю), зі всіх сил намагалась приборкати два дуже сильні відчуття: страху (прірва-море-швидкість) і нудоти (поворот-поворот-знов-поворот-нііііііііііііі).

На щастя, до Позітано таки вдалось втримати сніданок в межах шлунка, і з ватяними ногами ми виповзли з автобуса на зупинці. А там нас розмазало по землі якоюсь зовсім нереальною красою краєвиду: малесенькі будиночки як вулики туляться один до одного на скелях, наче змагаючись за право бачити море.

До речі, площа Позітано складає всього 8 квадратних кілометрів 🙂

До моря ведуть східці, обліплені ресторанами та ятками, які мені нагадують криті ряди рідного Краківського базару 😛

З пляжем Позітано пощастило трішки більше – скелі відкривають морю доволі широку смугу піску.

Ще одна поштівка за два кроки від автобусної зупинки, де ми чекали на продовження (і ще 18 км петляння над прірвою) мандрівки до Амалфі.

Хоч Позітано надзвичайно красиве, воно ще й дуже дороге: моя жабка не дала викласти 28 євро за другу страву, і наші голодні шлуночки поїхали далі.

Амалфі привіталось з нами розбурханими хмаринками і біленькими будиночками на скелях:

Зі всіх міст узбережжя воно стало моїм улюленим: туристів тут хоч греблю гати, але Амалфі дуже живе і самобутнє – з покрученими вуличками, випраною білизною на балконах і відчуттям якоїсь п’янкої легкості, що витає у повітрі.

Поїдаючи карбонару в одній з піцерій на площі, я ще встигала полювати за колоритними бабуськами 🙂

Еклектичний собор Св. Андрія заховався між пастельними будиночками:

Туристи метушаться, шукаючи прохолоди і морозивка 😀

А тут я знайшла маленький шматок рідного Львова – приємний оку хаос балконів, облуплених стін та лахів на шнурках 🙂 Якби не віконниці, можна було б уявляти, що це дворик десь на закапелках площі Ринок.

Мій улюблений амальфійський магазин – можна забігти за керамічним вазонком і повернутись додому з поштовою скринькою! Я дуже тішусь таким безглуздим випадковостям 🙂

А це Амалфі з іншого пагорба – чистісінька водичка і зарослі броколі на схилах.

Після мандрів містечками нас знову чекав СІТА бус зі скаженим водієм і година сорок віртуозної їзди серпантином (хочу медальку за те, що довезла вміст шлунку до місця призначення)).

Останні дні в Сорренто ми провели у тому ж режимі активних слимачків: вранці ходили на пляж, а потім плентались вуличками міста в пошуках смаколиків.

Ще у відпустці ми наробили цілу купу селфі (соромно зізнатись, але най буде).

Маріна Ґранде на заході сонця заворожувала 🙂 До речі, тут дуже раптово темніло – о 8 вечора – бац! – ніби хтось викрутив жарівку зі стелі.

Айняня, кокетую як можу 🙂

На цьому мої недурнуваті фотки скінчились 🙂

До речі, є ще одна перлинка в Сорренто: Kebab Chiampa. Якщо Ви подумали, що кебаб – то не їжа, сходіть сюди 🙂 М’яско і соуси просто божественні.

У Кебабі в останній день ми познайомились з парою з далекої Каліфорнії, яка прилетіла сюди на медовий місяць. Трохи пощебетавши з ними про Україну, Трампа і House of cards, ми пішли махати руцями вечірньому місту.

Прощання було довжелезним: я сказала “па-па” і слизькій зеленій плитці, де мало не гепнулась, і величному Везувію, і навіть волоцюзі на сходах до Маріни Ґранде 🙂

А наступного ранку з нами прощалась “ламбадою” і “амерікано” рідна електричка Чіркумвезувіани, яка жваво торохкотіла вагонами між розімлілими сонцем містечками. Встигла я сказати “па-па” і Риму: він нас провів прохолодним вітром і коктейлями в  улюбленій кнайпі 🙂

Якщо Ви зібрались до Сорренто, або ж Амалфі, розповім кілька корисних цікавинок:

  • Краще наперед погуглити і дізнатись якомога більше: місцеві хоч і говорять англійською, спілкуватись і порозумітись з ними досить важко;
  • У Неаполі та в електричках варто пильнувати речі і не вестись на чиєсь надто підозріле бажання “допомогти”;
  • Між містами (також до Позітано та Амалфі) найзручніше пливти корабликом, але квиточок обійдеться приблизно в 70 євро на двох в обидва боки. Автобус коштує всього 16 євро на двох і дає 24 години необмеженого користування транспортом (але перед поїздками бажано не наїдатись, бо можна не довезти);
  • Tripadvisor – хороший помічник: рейтинги і відгуки про ресторанчики і пляжі дуже допомагають орієнтуватись в цінах;
  • Кнайпи краще шукати на маленьких бічних вуличках – там менше людей і значно дешевше.

А як минула Ваша відпустка?

До зустрічі 🙂

9 thoughts on “Соррентійські замальовки

  1. я вже мабіть 3 раз відкриваю цей пост – просто зщоб помилуватися! Обожнюю Італію, не можу перерахувати скільки разів там була. Тільки в Неаполі 5!))) коли прилітаю знову – кожного разу хочу кидатися усім на шию і цілувати камінчики на підлозі – таке мені все рідненьке. А ще обожнюю говорити італійською, мені здається що це друга за красою мова після нашої)) Ви так класно відпочили, такі молодці! Ми наступного літа плануємо знову Сардинію, вже не можу дочекатися)

    Подобається

    1. Італія – моя любов, там кожен куточок настільки красивий, що повне усвідомлення того доганяє аж вдома після відпустки))) Обов’язково поїдь, тобі сподобається 🙂 Зі Львова є відносно бюджетні прямі рейси ( без багажу, але то не критично)))

      Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s